Пустелі Невади.

В Неваді я бував раніше, але делеко від кордону з Каліфорнією не віддалявся. Цього разу вирішив заїхати в глибинку, щоб країну показати і себе подивитись.

Поїхали!

Йосеміті. Водоспади Вернал та Невада.

Перший день закінчився в тентовій хатці, а другий, як би це дивно не звучало, почався там же.

Водоспад Йосеміті.

Це друга частина фоторозповіді про Національний парк Йосеміті, якщо ж ви ще не читали першу, то вам спочатку сюди.

Водоспад Йосеміті -- це каскадний водоспад загальною висотою 739 метри, що робить його найвищим у Півніній Америці. Перша сходинка має висоту 436 метрів.

Йосеміті. Основні деталі.

Треба бути дуже "обдарованим", щоб, будучи в Каліфорнії, хоча б раз не відвідати Національний парк Йосеміті. Технічні дані, географія та історія дуже добре описані у вікіпедії, але там мало фотографій, тому я в мене буде все навпаки.

Від мене до парку майже 190 миль (~300 км), причому половина шляху -- гірські дороги, тому добирання займає десь 3.5 год. Я їхав на два дні з однією ночівлею і в перший день була вилазка на Водоспад Йосеміті, але про неї буде в наступному дописі.

Виїхав десь о 5-й ранку і щоб не гаяти час зупинявся тільки раз, щоб поснідати. Випадково натрапив на відбудоване містечко, де жили гірники, що добували мідь. Там був навіть халявний вай-фай.

Саусаліто

По ту сторону протоки Голден Гейт Брідж є така собі Італія.

Дешевий паркінг та стрижка в Сан Франциско.

В Сан Франциско машина стає обузою і більшість часу йде на пошуки парковки, ніж на відвідування міста, звичайно, що парковка платна. Найкращим варіантом є залишити залізного коня в одному із публічних гаражів на цілий день, а самому ходити пішки та користуватися громадським транспортом. Тільки проблема в тому, що це дорого, але є один чіт.

Є такий собі Golden Gate Garage у Financial District, який в суботу та неділю коштує всього 3 долари за день, але для цього треба щось купити, або скористатися якоюсь послугою в Чайнатауні. Є десь біля 500 точок, які можуть поставити тобі штампик на паркувальному талоні і тоді ціна падає аж до трьох доларів. Тут деталі - http://www.chinatownparkandride.com/

Я вирішив постригтися, бо волосся вже так нормально відросло. Попередній раз стригся в Розвілі в татуйованого криворукого англомовного мексиканця (так, я добре розуміюся на збоченнях), який зробив взагалі якусь фігню на голові і то коштувало 15 доларів. Враження залишились приблизно такі ж, як і після миття машини.

В китайській перукарні був срач і купа китайців, які по-англійськи можуть сказати хіба окей, тому спілкувалися мовою жестів. От я, жестикулючи, пояснив молодій доволі симпатичній китаянці що хочу, і вона так і зробила! Причому вона дуже вправно поводилися з ножицями та тримером і це все коштувало аж 7 доларів. Через місяць точно поїду в чайнатаун знову стригтися.

Якщо ви не вкурсі, то чайнатаун виглядає приблизно як привокзальний базар у Львові. Зараз тільки фотка для затравки, а колись буде детальний допис з купою картинок.

Так що за сумарно за 10 доларів мене прикольно постригли і машина стояла цілий день в гаражі.

Тюрма на колесах.

Наступне, після великої кіклькості бетону, що в америці впадає в очі -- це велика кількість автомобілів. Автомобіль в кожного повнолітнього американця -- це один із пунктів шаблону "американ дрім", який тепер вилазить боком.

Якщо всі пересуваються на автомобілях, значить треба будувати широкі дороги та величезні паркінги.


Що в свою чергу приводить до того, що міста займають величезну територію, що робить їх непридатними для пересування пішки. У великих густонаселених містах (Нью Йорк, Сан Франциско) ефективно працює громадський транспорт, а от в типовій одноповерховій америці (наприклад, мій рідний Розвіль) з нього толку мало, тому водити машину змушені всі, альтернативи просто нема.

Про екватор та американські кінотеатри.

Сьогодні екватор мого перебування в штатах: 3 місяці вже пройшо і ще стільки ж залишилося. Цю надзвичайно важливу дату я вирішив відсвяткувати в... кінотеатрі.

В американських кінотеатрах місця не пронумеровані, на квитках нема місць і сідає хто де хоче. Іншими словати, хто перший встав -- того й тапки. Мене ця фігня дуже роздратувала і в знак протесту я жодного разу в штатах не був в кіно. Сьогодні я мав йти в гори, але вилазка накрилася, бо мене запросили на онлайн весілля, тому появилося купа часу, який треба було кудись подіти. Тепмература повітря вдень піднялася майже до 40-а градусів, тому тривале перебування не в зоні дії кондиціонерів загрожувало тепловим ударом.

І тут я згадав про свій інфантильний протест, який завдав дуже великих збитків американській кіноіндустрії. Соромно зізнаватися, але в мені таки прокинулись совість та співчуття, тому я вирішив віддати незначні для мене, але такі важливі для загниваючого кінотеатру, 8 доларів. На квитку, звичайно, не було місця, але, зціпивши зуби, пішов в один із 14-ти залів. Цікава річ, що квитки перевіряють один раз на вході в коридор, який веде до всіх залів, а далі всім пофіг на який сеанс ти підеш. Теоретично можна вийти з одного фільму і зайти в інший, а після закінчення того -- в ще один і т. д. купивши всього один квиток, але не знаю чим це може закінчитися.

Я прийшов десь на 15 хвилин до початку сенсу, щоб забити хороше місце, і, на моє здивування, в залі сиділо аж 15 чоловік, причому вони розсілися так, що всі козирні місця були вільними. (Мабуть, крім мене ще багато американців також протестують.) І всі 15 хвилин крутили... рекламу! Ти платиш за квиток і за це мусиш дивитися дебільну американську рекламу! Склалося враження, що я сиджу вдому і дивлюся телебачення, просто екран більший і ще якісь незнайомі люди чавкають попкорном. Якось пройшли ті 15 хвилин, я ментально приготувався до початку фільму і... почалися трейлери, які йшли аж 20 хвилин... щоб-їм-повилазило. Негативні моменти на цьому закінчуються і тепер про хороше.

Перед початком фільму прямим текстом кажуть, що той, хто буде під час сеансу говорити по телефону або набирати есемески, -- рагуль і якщо настукати персоналу, то його (рагуля) виженуть із залу. І дійсно весь фільм було тихо та спокійно і тільки попкорн нагадував, що я не вдома.

Якщо б так вийшло, що ви прийшли компанією, але місць, щоб всі разом сіли, нема, то вам без питань повернуть гроші, або переб'ють квитки на інший час -- цим нівелюється відсутність нумерації місць.

Дивився я "Now You See Me", який буде навиватися в Україні "Ілюзія обману", -- фільм класний, рекомендую. Після сеансу вийшов надвір, відчув як в тіні повітря обпікає лице, купив квиток на Стар Трек, який починався за мінус 2 хвилини, і ще дві годи з половиною сидів в холодку. Віконечка кас виходять назовні і черги за квитками -- там же, тому всередині ніколи нема натовпу.

Стар Трек був в 3D, яке в шатах називається RealD 3D -- технологія аналогічна до IMAX 3D Digital. Аймакс -- канадська кантора і всі аймакс сертифіковані кінотеатри платять їй данину. Якось то зовсім не патріотично, щоб американців доїла канадська фірма, тому американська фірма розробила аналогічну технологію (основна різниця в типі поляризації). Аймакси також є, але зазвичай у великих містах і їх порівняно небагато.

Вперше я подивився в кінотеатрі два фільми підряд, причому один з них бул плоский, а інший -- трьохвимірний., і це дало змогу порівняти дві технології. Так от, 3D -- панти, які відволікають від фільму. Замість того, щоб зосередитися на сюжеті, мозок мусить опрацьовувати купу зайвої інформації, метою якої є обман, що типу картинка така ж об'ємна, як в реальному житті. Але мозок чує підвох і відчуття цього  підвоху не покидають до кінця фільму. Поки не придумають чогось революційно нового, я буду віддавати перевагу плоскій картинці -- дешевше і приємніше.

Отак так я відсвяткував екватор і зав'язав із протестом.

Знімаємо кіно.

Я втягнув себе у світ кіно!

Сам не очікував, що це так пафосно звучить, хоча правда така: я на волонтерських умовах беру участь у створенні короткометражки, сценарій якої займає аж 4 аркуші А4 і там всього буде двоє акторів. Фільм без бюджету, тобто ніхто нікому не платить і всі працюють заради слави, досвіду, фану і т.д. Але головне не розмір, а процес, тому я дуже радий що приймаю в такому участь.

Святкування дня народження.

На день народження я зробив собі дуже класний подарунок -- сходження на вершину Pyramid Peak висотою 3043 метри. Почалося все з того, що я спав довго, а потім виїхав не на той хайвей -- на 80-й замість 50-о. Ну буває, помилка коштувала всього лише додаткових півгодини.

Долетів до старту марштуту дуже швидко, перевдягнувся, взув черевики і покарабкався вгору. Перша третина підйому крута і скучна, але потім стає цікавіше.

Озеро Тахо - Lake Tahoe.

Після катання в Кірквуді ми з братом поїхали до великої калюжі - озера Тахо, яке знаходиться на межі Каліфорнії та Невади, на висоті 1900 метрів та має площу поверхні якихось 496 квадратних кілометрів. Можете глянути на гуглокарті на ту калюжу.

Їхати якихось 100 миль на схід по 50-у або 80-му хайвею. Ми вибрали другий, бо першим їздили в Кірквуд.

Сан Франциско - Хейт-Ешбері.

Після прохолодної і туманної естетики ми із Саньком поїхали в тепле хіпарське місце - ріг вулиць Хейт та Ешбері (Haight-Ashbury).

Чому в американських містах нема вантажівок.

Кілька днів тому я написав про недоліки американських перехресть і що в америці майже нема кілець, які б вирішили значну частину цих проблем. Допис викликав жваву дискусію на фейсбуці, зокрема, одним з аргументів проти кільцевих перехресть було те, що вони незручні для вантажівок. Мова йде про тягачі або ж як їх називають в америці - вісімнядцятиколiсники (18-wheelers).

Аргумент для мене зовсім непереконливий, бо за два місяці перебування в Розвілі я не бачив жодної вантажівки на дорогах міста, і найдовший транспорт, який тут зустрічається - шкільний автобус. Тому стало цікаво, як ведеться постачання великих супермаркетів і коли та кудою таки їздять вантажівки.

Перша очевидна річ це те, що рух вантажівок на багатьох вулицях заборонений.

Катання в Кірквуді.

Де є високі гори, там, зазвичай, є сніг. А де сніг - там лижі, борди і п'яні туристи. Так сталося, що в Каліфорнії є багато гір, які сягають 4 тис. метрів, а ще так сталося, що я живу недалеко від тих гір.

Одного весняного вікенду до мене приїхав Роман, типу брат, і ми вирішили випробувати американський гірськолижний курорт. Ціль була не стільки наїстися, скільки скуштувати, тому спали довго і виїхали з дому десь біля дев'ятої ранку.

Керування світлофорами.

Організація дорожнього руху - це ціла наука, правда чомусь у Львівській політехніці технології транспорту вивчають одні дебіли. Думаю, що це якось впливає на той піздєц, який твориться на львівських дорогах (я не про якість покриття, звичайно).

Так от коли кожен менеджер середньої ланки може взяти форд фокус в кредит, то він, зазвичай, бере його і кількість машин на дорогах стрімко зростає. Але ж трамвай то не резиновий. Коли доберуся до України, то буду писати про неї, а покищо поділюсь фактами про те, наскільки резиновий трамвай в америці.

Автомобіль в штатах вже давно не є символом свободи, а швидше навпаки - ти є його заручником. Якщо в густонаселених містах, наприклад Сан Франциско, ще є щось подібне на громадський транспорт, то в містечках типу Розвіля є три автобуси і чотири маршрути, тому без машини просто нікуди. Відповідно пропускна здатність доріг має бути великою, щоб кожна срака могла вирішити свої справи, катаючись на машині. Тому проспекти з трьома вулицями - звичайна річ.

Зробити широку дорогу - не проблема, і такі дороги будуть перетинатися, утворюючи перехрестя, які в америці великі і дебільні. В країнах, де люди не настільки стурбовані розміром своїх геніталій, стараються робити якомого більше кільцевих перехресть, бо вони не блокують рух. В америці ж зазвичай присутня класика жанру: перетин доріг зі світлофорами.

Сан Франциско - Твін Пікс.

Так сталося, що Саньок летів в Остін через Сан Франциско, де мав два дні на хіпування, але не мав машини. В мене була машина і довелось один робочий день також виділити для хіпування.

Сан Франциско - одне з найкрасивіших міст на планеті і воно не схоже на решту америки. Про це місто я ще буду писати багато і сьогодні буде вступний допис.

Так от із самого ранку я мчу в Сан Франциско, яке знаходиться якихось 100 миль від Розвіля.

Їзда без навігатора.

GPS навігатор, безумовно, дуже класна річ, якщо не знаєш місцевості, але з іншої сторони він сповільнює вивчення місцевості, причому разів так в 100.

Людина орієнтується в просторі за домогомою об'єктів, які легко впізнаються і розташування яких вже відоме, - орієнтирів. Чим більша база даних таких об'єктів, тим легше мозкові визначити, де він зараз є. Очевидно, що цю базу даних неможливо звідкись загрузити - її треба створювати самому, і навігатор дуже заважає цьому, бо мозок знає, що йому достатньо слухати голосові підказки і не треба запам'ятовувати місцевість.

Найбільше зло, коли задаєш адресу, не дивишся на прокладений маршрут, а просто їдеш по підказках. Пункт призначення може бути дуже близько, але при цьому може бути повна дезорієнтація. Зі мною так було кілька разів: крутився по району, але здавалося, що я фігзна-де і додому далеко.

Кілька тижнів тому з подачі брата я вирішив їздити без навігатора і тепер дивуюся, чому сам до цього раніше не догадався.

Озеро Клементайн - Lake Clementine.

Гори ростом з Карпати починаються вже за 35 кілометрів від хати, де я живу, і вони дуже різко виростають із рівнини. Ну і, звичайно, американці будують там греблі, щоб народ балувався водичкою. Хоча насправді озеро Клементайн "зробили" в часи золотої лихоманки, щоб затримувати всяке сміття із золотодобувних шахт та кар'єрів.

Типовий американський хайкінг (hiking) починається з автостоянки, нею ж закінчується і триває один день. Ну і без типових брутальних атрибутів не обходиться:

Миття машини по-американськи.

Машину тут можна не мити, якщо не виїзджаєш за межі асфальту, бо пилу й болота на дорогах нема взагалі. Я ж не місцевий і умудрився запаркуватися на цілий день під кедром, який цвіте отак:

Плаваючі будинки на озері Bullards Bar.

Хочеться провести відпустку на воді, але до моря далеко і/або одноманітні безкраї водні простори навіюють депресію? Тоді плаваючі будинки на гірському озері Bullards Bar (гуглокарта) для вас.

Картинг - це весело і корисно.

Автошколи в Україні загалом гімняні, трапляються хороші, але зазвичай там є тільки базовий курс і 99% водіїв поняття не мають як ефективно пройти поворот на великій швидкості, що робити в заносі, що робити, щоб в нього не піти і коли краще піти. Звичайно, є школи де тому вчать (наприклад, школа Тараса Реги у Львові), і якщо ви можете собі це дозволити, то варто пройти курс, а то і два.Але є весела і дешевша альтернатива - картинг. Звичайно, карт суттєво менший і легший, ніж автомобіль, але принцип керування той самий. Я дуже люблю картинг і рекомендую всім, хто водить машину, також його полюбити. Ціна помилки настільки мізерна, що можна дозволити собі навіть дурнуваті експерименти і тим самим відчути як цей возик з мотором реагує на найрізноманітніші дії пілота. Здобуті навики дуже легко проектуються на водіння автомобіля і гірська дорога буде приносити задоволення, а не страх перед кожним закритим поворотом.

Одна з причин багатьох аварій - завтик. Дуже часто водії втуплюються в машину, яка їде попереду, і самі перестають аналізувати навколишню ситуацію, час реакції зростає на порядок. Єдиний дієвий засіб проти завтику - постійний рух очей. Горизонт, машини попереду, збоку, дзеркала, знаки, дерева, небо - очі мають бігати постійно, збирати максимум інформації, а мозок має бачтити картину на всі 360 градусів. Так от груповий картинг є чиненайкращим тренажером для зору: якщо не примушувати очі рухатися, то рано чи пізно в’їдеш в когось, в тебе в’їдуть, винесе з треку.

Якщо хтось боїться картингу і вважає його небезпечним, то йому протипоказано водити автомобіль на дорогах загального користування.

Недавно я відкрив для себе електрокарти і в одному заїзді допустив помилку, за що був протаранений іншим картом. Це вважається серйозною аварією, але вона обійшлася лише синяком на лопатці. Відео з того заїзду:

Америка одним словом.

Якщо поставити собі за ціль описати америку одним словом, то важко знайти влучніший епітет, ніж "брутальна".

Перше, що впадає в око коли виходиш з аеропорта, це американська любов до бетону. Щоб народ масово не впадав в депресію, американський бетон роблять не з сірого, а з якогось особливого цементу, який дає жовтуватий відтінок.

Бетонні лавки:

Як я паску пік.

Неділю 31-о березня я провів в парку Hidden Falls і пізно ввечері приліз голодний додому. Поки мився і думав чи то готувати їсти, чи їхати в якийсь рестооран, то останні майже всі нафіг позакривалися, бо це неділя та ще й великдень за юліанським календарем.

Знайшов макдональдс, де тусувалися негри, які явно були схожими на тих, що люблять маленьких хлопчиків, вхопив бігмак і поїхав з ним додому. Бігмака було явно мало і довелось зробити інвентаризацію продуктів в холодильнику. Так от в ньому знайшлася банка з бісквітами-напівфабрикатами - вісім сирих паляничок, які чомусь не злипаються. До речі, в штатах biscuit - це не наш бісквіт, це просто маленький хлібець, несолодка булочка. Банка була під тиском та ще й відкривається дуже брутально - по спіралі:

Інструкція казала нагріти духовку до 350 градусів Фарангейта і викласти печенька на незмащений протвінь. Звичайно, то був ще той секс з відриванням булочок від протвеня, бо виявилося, що він в мене не тефлоновий і насухо нічо пекти не можна.

Випічка вийшла красивою, але смакує як несвіжий несолений хліб.

Гранітна затока - Granite Bay.

Якихось десять миль від місця, де я живу, є дуже мальовнице місце - суміш парків і пляжів на березі штучного озера (гуглокарта).

В мене знову є блог.

Після довгої перерви я знову вирішив вести блог. Цьому посприяло відрядження у велику, могутню й брутальну америку, де я вже є майже місць і буду ще п’ять.

Спочатку вагався чи треба мені той блог взагалі, і чи не простіше просто викладати фотографії у фейсбук. Блог - це насамперед архів, який індексується пошуковиками, де кожна стаття має своє унікальне посилання, де можна робити посилання між статтями, ставити теги. Фейсбук такого не вміє.

Тут буде весело, тому збережіть цей адрес в закладках або підписуйтесь на RSS.